Навіяне міграцією або міграція – шанс у кризі?
Вперше опубліковано на Сторінці.
Сьогодні більш докладно порозмірковуємо про психічні процеси, пов’язані з міграцією, і подумаємо над тими завданнями, які ставить міграційний досвід у нашому житті.
Цей текст публікується на сторінці українців Австрії. Отже, більшість тих, хто читає цей текст зараз, самі відчули або відчувають, що таке міграція для кожного з нас. Що нового внесла міграція у ваше життя? Чи мусить міграція бути кризою? І якщо так стається, коли міграція вказує нам на межі нашого світосприйняття, то чи може ця криза стати шансом у нашому житті? Шансом для зростання, розвитку, подолання самих себе, для розширення власних горизонтів і можливостей …
Насамперед, хочу звернутися до внутрішніх психічних процесів, залишивши інші очевидні реальні явища такі, наприклад, як: пошук роботи, краще життя, бажання забезпечити майбутнє дітям … Чому? Тому що поряд з очевидністю і реальністю, яку ми можемо бачити чи спостерігати, є ще не менш вагома внутрішня реальність, про яку інколи навіть не підозрюємо. Тобто в кожному міграційному русі, крім реалій зовнішнього життя, є внутрішня реальність, стан нашої психіки чи світ нашої душі, який теж мігрує. І вкупі ці дві реальності можуть гармонійно співпрацювати або навпаки. Думаю, що у такий спосіб ці роздуми допоможуть читачам задуматися над тим, що ховається під поверхнею власних свідомих мотивів і кроків на обраній міграційній дорозі.
Про що мова? Для прикладу: на жаль, маємо складну ситуацію в Україні. Питання пошуків роботи, яка б дозволяла забезпечити рівень доходів, якого вистачило б на хліб щоденний, стоїть дуже гостро. І тим не менше, не всі мігрують. І ті, котрі вирішують залишити домівку у пошуках заробітків, якщо уважно поспостерігати, ідуть в доволі різних напрямах. Тобто, зважуючи індивідуальні відповіді на хто – куди, можемо припустити, що не все залежатиме від суто зовнішніх реалій, а вже десь тут відчуваємо присутність внутрішнього світу і власних особистих відчуттів, сприйняття та думок.
Далі запропоную вашій увазі деякі ідеї чи фантазії, навіяні відчуттям присутності внутрішнього, душевного в міграційному процесі. Вам пропоную ще раз пройти особистий міграційний шлях, заглянути в минуле, побувати у всіх куточках душі, відчути сьогодення і, можливо, вималювати майбутнє. Якщо маєте бажання, то запрошую висловити свої думки тут в коментарях на Сторінці. Або запрошую на Штамтіші цього тижня у четвер о сьомій – деталі тут на Сторінці.
Початки
Міграційний процес розпочинається інколи всередині нас, ще задовго до того моменту, коли ми наважуємося робити конкретні кроки у напрямі переїзду.
Часто поштовхом є специфічне відчуття. Наприклад, таким може бути почуття відчуження. Думаю, що “чужа серед своїх” – саме та гра слів, якою можна висловити відчуження. Мотив або тему такого руху можна сформулювати як пошук своїх: нарешті знайти своїх людей і бути десь своєю.
Навіть, коли на початку Вашої міграційної дороги відчуження не було, то впевнена, що далі Ви таки зустрілися з ним особисто в тій чи іншій формі. Тема “свої та інші”, як на мене, дуже “міграційна”. Хто свій? Як міняється обличчя свого? Коли свої стають чужими? Як чужі стають своїми? Задумайтесь над цим і відчуйте відгук “свого” та “іншого” всередині себе …
Криза почуття відчуження – доволі неприємний стан: кому сподобається бути і тут не своїм, а там – вже чужим?
У цій кризі ховається також шанс: пізнати чужого у собі, виявити в світлі іншості чужого темні лакуни мого буття або непізнані частинки себе самої. Можливо, навіть вперше в житті відчути гостроту запитання: а хто я? І спробувати дати свої перші свідомі відповіді …
В дорозі
Коли із внутрішнього світу рішення таки опиниться в дорозі, виноситься у світ зовнішній, виникає потреба узгодження цього рішення з іншими людьми: з батьками, з дітьми, з партнерами … Чи матиму я своєрідне благословення, добро, згоду від них, чи засуджують мене чи, навпаки або одночасно, мотивують до цього кроку … Як ви думаєте і відчуваєте, що і як це було у вас? Як би вам хотілося, щоб це було у вас?
На новому місці
Наступний важливий момент – це, коли ви себе питаєте: а куди я потрапила? Пов’язана з ним криза дезорієнтації. І тут також шанс – навчитися розуміти інших і порозумітися з іншими. Відкрити в собі джерела власної креативності, особливо тоді, коли з іншими на їх мові розумітися не можу, але дуже треба. Знайти для себе щось, що мене приваблює в іншому світі, чого не було в моєму, і навчитися насолоджуватися такими знахідками чи відкриттями. Радіти…
На шляху до цієї радості стоїть смуток, сум втрати, викликаний гострим відчуттям втрати всім своїм єством – втрати того місця, звідки я пішла. Де краще? Тут чи там? А де це там? Або: чи там добре, де нас нема … Ми застеляємо гори цього смутку почуттям: там було краще, там взагалі все краще. Цим ми втішаємо і заспокоюємо себе. Але нам і надалі бракує смаку страв дитинства, запаху домівки і тих рідних звуків рідної мови… Ми намагаємося все привезти сюди звідти: матеріальні частинки втраченого дому, як маленькі обереги. Ми не відпускаємо і не полишаємо. І інколи забуваємо або забороняємо собі радіти тому, що є тут і зараз поряд з нами, навколо нас.
У цій кризі смутку є також свій шанс: навчитися відпускати те втрачене, якого не повернеш або просто відправити панахиду за втратою. Відчути те, що я втратила, можу втратити або втрачаю – і відпустити. Дійсно сумувати сумуючи, плакати покидаючи, відпускати ідучи …
Дім там, де ти вдома
З втратою фізичного, матеріального дому як конкретного місця зі всіма почуттями, враженнями, спогадами виринає інше запитання: що таке дім? де я вдома? У цій кризі втраченого дому ми відчуваємо себе загубленими в просторі. Часто живемо між світами. Нас переслідує почуття роздвоєння. Шанс, захований тут, – це навчитися будувати дім, який створила я. Відкрити для себе дорогу від “вдома” до “дому”. Створити у своєму внутрішньому світі куточок під назвою: мій дім там, де я. І цього почуття домівки в мене вже так просто не забрати.
Від “хто я” до “ким я хочу бути”
І на кінець – але тільки тимчасовий, бо перехід триває – кілька слів про ідентичність або про амбівалентність переходів.
Я вже писала про те, що з самого початку нас переслідує запитання “а хто ж я?” в міграції. Відповіді на це запитання поволі дістаються все глибших і глибших прошарків нашого буття і наших світів. Криза “хто я?” перетворюється у шанс: а ким я хочу бути? ким я можу бути? чого мені ніхто і ніяк ніколи не забере?
Тут маємо можливість зрозуміти і відчути, що керувало мною досі і чим керувалася я? І знайти або сконструювати нові орієнтири в житті – сподіваюся, вже більш свідомі, більш зрілі, приємніші і прийнятні.
Думайте, відчувайте, спостерігайте, згадуйте, як то було у вас і з вами! До зустрічі в четвер!
Жінка в танці з формації Gustav Vigeland – Ґустава Віґеланда у Frognerpark (Осло, Норвегія). Фото автора.